НАРОДНИЙ МУЗЕЙ НАРОДНИХ РЕМЕСЕЛ ТА ПОБУТУ СЛОБОЖАНЩИНИ С. КОСІВЩИНА

САМОРОБНІ БАЛАЛАЙКА І БАНДУРА

Музейна балалайка цікава тим, що її зроблено прямо в Косівщині. Невідомо, що спонукало до цього - відсутність балалайок в продажу чи відсутність грошей в кишені. Можливо, просто попалась майстровита людина. Сама зробила, сама грала. Що завадило розпитати «балалаєчника»? На жаль, балалайка єдине, що залишилось після нього на цьому світі. Стороння людина купила хату і все майно викинула як «непотріб» на смітник. Тільки щасливий випадок провів повз смітник Василя Михайловича Лойка, який підібрав балалайку і приніс до музею.

Є в музеї, поряд з чернігівською,  саморобна бандура. Неоковирна на вигляд, не гладко стругана і не ошатно склеєна, груба саморобка. Але її зробила і потім грала на ній людина з цікавою біографією. Карпюк Михайло Кіндратович (7.06.1925 – 17.08.2014), уродженець хутора Лебедянка Дубнівського району Рівненьської області. В 1939 році був визволений «совєтами» від гніту польських панів:

«Панской Польши нету больше,

Хитрой ведьмы нет в живых

Не возьмет уж в лапы больше

Наших братьев трудових.

… В першу зиму 39-40 року, вони розправлялися з мирним населенням – кого в тюрму, кого на Сибір. Сусіднє село Бортницю, де мешкали польські осадники – це колишні польські легіонери, що здобували незалежність Польщі – вивезли на Сибір у першу ж зиму і за одну ніч. А якже!, справжні друзі–визволителі, все роблять вночі. Щоб ніхто не бачив.

 На другу зиму 40-41 року взялися за грабунок краю: паралельно з обдиранням селян різними, непомірними податками і поборами приступили до грабунку нашого, тепер вже не панського, лісу…»

В березні 1942 року Михайло вступив до лав Організації Українських Націоналістів, мав псевдо «Сокіл».

«…нас вже оточили тісним кільцем війська НКВС. Окопавшись в лісі, ми цілий день ведемо бій. З настанням темряви нас знімають з позицій, приводять на галявину, яка заставлена кількома величезними бочками – в одній патрони до польських гвинтівок, в другій до мадярських, в третій до російських, в четвертій - сухарі, у п’ятій ковбаса залита смальцем – бери що кому потрібно і скільки хочеш. Обтяжуватись не хочеться, бо походи будуть не легкими. Взяв пару сухарів, наповнив патронташ набоями, ну і найбільше ковбаси. Просто в кишені шинелі. Знайшовся провідник, що  знав як обійти більшовицькі застави і ми тихенько вийшли з оточення. Три куреня. Під командою полковника Ясеня. Над ранок розташувались в якомусь селі на відпочинок. Але не встигли ще й розташуватись, як почули постріли з нашої застави. Вона вже вела бій з наступаючим ворогом. І почався цілоденний бій. Настала темрява і нам знов треба робити перехід. Нам потрібно за всяку ціну відірватись від погоні… А вони нам не дають відпочити.

Так ми йшли днів чотири, без відпочинку, аж до міста Залізниця – це недалеко від міста Корця. Тут ми мали великий бій, в якому втратили з нашого рою кулеметника і нашого сотенного фельдшера. Нарешті, зайшовши в болотисту місцевість Полісся, ми відірвались від переслідування».

В 1945 потрапив у лабети НКВС, військова трійка і вирок – «розстріл з конфіскацією майна». Чекання в камері смертників і - «Советская власть вас милует – разстрел заменен на двадцать лет каторжних работ. Распишитесь». Шахти Воркути і замість прізвища номер - Х-724. Одного дня біля бараку «почув дивні звуки, сумніву не було, грає бандура. Оточений гуртком людей, сидить на пеньочку каторжник і грає на справжній бандурі. Дочекавшись поки закінчиться пісня, я попросив заграти «Реве та стогне Дніпр широкий». Коли він закінчив пісню я заявив йому, що хочу навчитись грати на бандурі».

Табори залишив в липні 1960 року. Поносила доля по Україні, а доживав віку в Сумах.

Ми десь щукаємо пророків, а як їх нема, то заглядаємо до рота тим, хто уявив себе «елітою». А ось пророчі слова людини, що була Українцем. Написані вони до кривавих подій кінця 2013 року:

«Цю Незалежність нам подарував Бог. Бо за неї не пролилось ні краплі крові, але це є, мабуть і головна причина нашої поразки. Бо без крові не буває свободи…

Надворі 2013 рік, мабуть вирішальний рік. Це буде останнє випробування. Далі буде дуже тяжко, бо активізувались всі антиукраїнські сили, які безумовно підпорядковуються Москві, яка спить, а у сні бачить Україну у своїх обіймах. Половина населення України (власне н а с е л е н н я, а не народу) ненавидить Україну. Це результат семидесятилітнього панування на Україні московського комуністичного режиму…

Треба навчитись, насамперед, самим себе поважати. Отже, боротьба за незалежність триває[1]».

Уривок з книги Олександра Кисельова «Байки з музею».

А коли закінчиться карантин, запрошуємо всіх бажаючих до музею, послухати оповідки про експонати і ще про різне

Олександр Кисельов